Україні потрібна нова індустріалізація

Чому ГК «ВаріУс» обрала розвиток промисловості України?

Вельми тривожну тенденцію з дивовижною наполегливістю демонструє політична еліта країни, покладаючи надії української економіки на агропромисловий комплекс, але маючи на меті виключно аграрний напрямок. Вже виросло ціле покоління українців, які бачать Україну житницею Європи і пов’язують своє майбутнє з обробкою та споживанням природних ресурсів.

Я не надто делікатно ставився у ВНЗ до таких загальних предметів, як політекономія, але добре запам’ятав головну тезу одного зі світил цієї науки. За його висновками, виробництво їжі може стати досить прибутковою справою лише в далекому майбутньому, коли запаси продуктів на Землі вичерпаються через геометричне зростання населення.

Дійсно, якщо ми уважно роздивимося навколо, то з легкістю виявимо кілька сотень бізнесменів, що збагатилися на виробництві сільгосппродукції, чимало з яких елементарно отримують ренту. А державі від цього прибутку перепадають крихти, так само як і основним творцям додаткової вартості – фермерам і найманим робітникам.

Чому аграрний сектор не може вивести Україну на провідні позиції?

На сьогодні експорт аграрної продукції стабільно вводить до країни орієнтовно 25% валютного доходу. Але заробити великі гроші для українців і для держави на вирощуванні та переробці сільськогосподарських товарів практично неможливо. Навіть якщо не враховувати високий ступінь ризикованості бізнесу, усе тим не менш залежить від примх природи. Очевидно, що обсяги виробництва м’яса, молока або зерна в країні з таким потенціалом, як Україна, збільшити можна навіть в кілька разів, особливо якщо грамотно організувати господарювання і взяти на озброєння кращі технології світу.

Утім підвищити прибутковість цього бізнесу практично неможливо у зв’язку зі зрозумілими соціальними й економічними обмеженнями. Цікаво, що, збільшивши виробництво і експорт сільськогосподарських товарів навіть втричі, ми отримаємо ситуацію, як у відомій історії про валюто-обмінний кіоск, який, продаючи долар за 50% його вартості, в результаті отримав величезні збитки, але оберти торгів перевершили всі очікування!

У чому переваги розвитку високотехнологічної промисловості?

Політики всіх світових держав-лідерів, таких як ФРН, Франція, Японія, робили ставку в другій половині ХХ століття на високомаржинальні галузі товарного виробництва. А отже, високотехнологічні, наукомісткі та непрозорі для конкуруючих країн в сенсі прибутку. Будь-яка домогосподарка на серветці за 5 хвилин оформить калькуляцію виробництва банки з огірками, але не так вже й легко знайти фахівця, здатного зрозуміти, скільки ж саме збирався заробити виробник французьких «Містралів», проданих міністерству оборони Росії за мільярд євро.

Як комерсант від інжинірингової галузі, я можу припустити, що ймовірно собівартість такого виробу була не вище 150-200 млн євро. Отож, на одній угоді Франція заробила приблизно стільки ж, скільки всі українські експортери сільгосппродукції змогли заробити за рік.
Наголошую, що саме заробити, а не вторгувати!

Але ж у Франції ще виробляються літаки (цивільні та військові), автомобілі декількох світових марок, металообробне та деревообробне обладнання та багато інших товарів з надзвичайно високою доданою вартістю. І лише потім, на зароблені в машинобудуванні гроші, французи розводять виноградники, ферми з виробництва жаб і субсидують вирощування зернових, щоб нагодувати націю якісним і недорогим хлібом. Те ж саме ми спостерігаємо в Німеччині, а останнім часом в індустріально розвинених Чехії і Польщі.

В якому стані індустрія в розвинених державах?

Займаючись впровадженням високотехнологічного обладнання для найбільш прогресивних українських підприємств, я постійно стикаюся з колегами з Європи, Азії та США, які також є експертами в області інжинірингу. Вельми цікаво спостерігати, як розвивається промисловість в тих країнах, які практично одночасно з Україною вступили на шлях капіталістичної системи господарювання або мали рівні вихідні дані на початку дев’яностих.

Аби зацікавити, почну з Південної Кореї, яка увійшла в 90-ті з приблизно рівними з Україною індустріальними і демографічними показниками (частина промислового сектора перебувала на рівні 30% і майже 50-мільйонне населення). Практично в умовах повної відсутності орних та інших, придатних для сільського господарства, земель, уряд цієї бідної на природні ресурси країни рішуче наголосив на індустріалізації, а також на радикальному зниженні впливу уряду на економіку.

Як результат, стрімке зростання приватного бізнесу і великі іноземні інвестиції в високотехнологічні виробництва вивели країну на 12 місце серед найсильніших економік світу, наповнили грошима кишені пересічних корейців і стимулювали величезний внутрішній ринок. Це абсолютно протилежне до того, що робить зараз наша політична еліта: розтрачує кредитні гроші не на модернізацію промисловості, а на субсидії зубожілим громадянам, замість того, щоб дати можливість самим заробити гідну зарплату. Про інвестиційну привабливість країни взагалі не йдеться, поки іноземним інвесторам забороняють конвертувати чесно зароблені в Україні гривні.

Інший приклад – близькі нам географічно і ментально Польща або Чехія. У цих країнах дилери таких світових лідерів з виробництва обладнання та інструменту, як DOOSAN і TaeguTec ще в 2010 році дещо відставали від українського представництва в постачанні складної техніки своїм клієнтам. Але зараз показують в 3-5 разів більше зростання продажів. Наші сусіди не хочуть ставати європейською житницею, на кшталт України, або логістичним центром для Європи, як країни Прибалтики. Це просто невигідно для держав і їхніх громадян.

Що означає наголосити на індустріалізації?

Для мене, як для металообробника, це виражається в порівнянні обсягів споживання ринком верстатів з ЧПУ. В Україні за останні 5 років у виробництві майже 700 сучасних обробних центрів, з яких тільки наша компанія впровадила більш, ніж 200 верстатів різного ступеня складності, а в той же час у Південній Кореї вводиться в експлуатацію від 250 до 400 верстатів з ЧПУ для металообробки. І це щомісяця! Адже споживання верстатів сьогодні визначає можливості промислового виробництва майбутнього. Це і є показником здоров’я економіки в цілому.

Обсяг споживання ринком України металорізального інструменту становить в середньому не більше, ніж $ 15- $ 25 млн. на рік при $ 1 млрд. у Південній Кореї.

Мені навіть складно уявити цей потік товарів з високою доданою вартістю (автомобілів, морських суден, верстатів, мобільних телефонів, електронних компонентів та ін.), що випускаються завдяки цьому обладнанню.

Чи все ж таки скористатися досвідом Південної Кореї, Польщі, Чехії чи Фінляндії?

Поза сумнівом, потрібно скористатися такою моделлю, яка вже має паспорт успіху. Це означає, необхідно якомога швидше приватизувати всі підприємства, окрім тих, від яких дійсно залежить національна безпека, а це всього лише 0,5%, що залишився в розпорядженні Фонду державного майна. Також необхідно скоротити за непотрібністю профільні контрольні міністерства, на 90% обмежити вплив уряду на економіку і таким чином, практично позбавити олігархів можливості купувати послуги в урядових кабінетах.

Це дуже скоро призведе до зростання довіри внутрішніх і зовнішніх інвесторів, позбавивши нас від необхідності постійно позичати гроші. Ми зможемо розпочати, врешті-решт, заробляти не на помідорах, адже індустріальний і кадровий потенціал в Україні ще є.
Розвиваються унікальні технології, не дивлячись ні на що, промислові підприємства в Запоріжжі, Харкові, Сумах, Дніпропетровську, Кіровограді, Краматорську та інших містах. Але керівники цих підприємств усе частіше планують перенести виробничі майданчики в Китай, в Латвію, в Білорусь чи Польщу, де вони будуть займатися нарешті своєю улюбленою справою.

Які умови потрібно створити, щоб обладнання підприємств не вивозилося за кордон?

Все, що потрібно для цього зробити – постійно думати над цим завданням тим, кому належить. Зараз ці цілком реальні люди думають, очевидно, тільки над тим, як утриматися на своєму місці довше за цілком зрозумілими мотивами. Інакше вже за пару годин у них би почали з’являтися корисні думки про те, що непогано було б поцікавитися у керівників машинобудівних підприємств, що їм потрібно для комфортної роботи в Україні. А вже за тиждень, напевно лежав би готовий план порятунку галузі, близький до того, що зробили Південна Корея або Польща. Але це тема іншої наради.

Я вірю в ефективність тільки приватної власності. Тим більше, у країні, де всього лише протягом кількох років обмеженням економічної свободи часів НЕПу 20-х років ХХ століття було створено потужний клас сильних господарників, яких пізніше аж до початку Другої світової війни розкуркулювали всім СРСР.

Наш інжиніринговий центр співпрацює практично з кожним підприємством України, але успішними в тривалому періоді часу є тільки приватні компанії і заводи. У той час, коли сильні власники приватизованих підприємств модернізували виробничі майданчики і розвивали потенціал інженерного складу, інші, що управляють державними об’єднаннями в 2015 році продовжували вичавлювати останні соки з давно застарілого обладнання і втомленого від змін персоналу.

Але тут варто додати трохи позитиву. Біля керма багатьох державних підприємств країни зараз поставлені, як правило, порядні менеджери, яким вдалося прибрати корупційні схеми, а за рахунок цього, розрахуватися з боргами і навіть заробити перші прибутки. Але найманий менеджер ніколи не встигне за власником бізнесу, який працює, не озираючись на вищі міністерства і монополії.

Найталановитішим менеджерам приватизованих підприємств ще належить донести до їх безпосередніх керівників з профільних міністерств головний меседж. Він полягає в тому, що основне завдання керівника не охороняти «соціалістичну власність», паралізуючи розвиток, а замінити п’ять десятків старих верстатів на три сучасних, але таких, які гарантовано виконають поставлене завдання. В такий спосіб залучити всього одного верстатника і одного технолога-програміста замість цілого цеху працівників, які постійно щось ремонтують, а не випускають продукцію.

Щоб назвати себе розвиненою державою, нарощувати оборонний потенціал і почати працювати ефективно, нам необхідно не тільки побороти корупцію, але й не боятися прийняти рішення про тотальну модернізацію високомаржинальних виробництв. Це стане запорукою швидкого «оздоровлення економіки» вже завтра, можливо навіть починаючи з 2016 року. А наші технологи, конструктори та програмісти допоможуть прискорити цей процес, як зробили це вже для багатьох приватних промислових підприємств, встигаючи заробляти гроші і для себе, і для клієнта, і для держави.

Спілкувався Максим Нечипоренко